О С О Б И С Т И Й    К А Б І Н Е Т
П О Б У Т О В О Г О  С П О Ж И В А Ч А

С П Л А Т И Т И    O N L I N E
О С О Б И С Т И Й    К А Б І Н Е Т
С П О Ж И В А Ч А -

Ю Р И Д И Ч Н О Ї    О С О Б И

День перемоги: ми пам’ятаємо…

Цей день називали по-різному: днем перемоги, святом зі сльозами на очах, днем  ветеранів, святом мужності...  Але чи завжди розуміли глибину тих слів ті, хто йменував 9 травня? Та навряд, адже достеменно знати їхню сутність можуть тільки ті, хто це пережив. А їх, тих справжніх (а не кіношних) героїв війни,  зізнаймося, щоразу стає все менше і менше.
І, повірте, не треба ветеранам якихось високих слів чи нагород, бо бачили на своєму віку такого, що до надутих помпезностей ставляться зі скептицизмом. Наші герої потребують простої людської уваги, спілкування та навіть елементарної посмішки.
І нам, поколінням, які завдячують життям саме солдатам Другої світової війни, потрібно щонайменше  не забувати про неймовірний людський подвиг кожного з них.

Цього року представники профкому ПАТ «Волиньобленерго» вирішили особисто провідати  колишніх працівників, які безпосередньо брали участь у бойових діях Другої світової війни. Певна річ, завітали до тих, хто проживає в обласному центрі. А тим, хто мешкає в районах, слід неодмінно чекати гостей із районних філій.

У кожного з них  свій шлях війни, своя доля, яка вберегла від смерті та закинула до Луцька. Скажімо, Іван Васильович Стельмащук потрапив до лав збройних сил практично безвусим юнаком в дев’ятнадцять. Був розвідником, тож надивився на безліч військових операцій, з його ж таки слів, встелених трупами. Закінчив війну під Австрією – на околицях тоді ще чехословацького міста Брно. На щастя, поранення Івана Васильовича оминули.

Чого не можна сказати про Федора Івановича Драннікова.  Родом він з-під Сталінграда (нині – Волгоград, - Авт.), тож знає, що воно таке насправді – оборона цього міста. З тремтінням у голосі він повідав, що особливо в перші дні таке творилося, що здоровому глузду  не збагнути. Отримав поранення, тому певний час лікувався. Вже потім із авіації перекваліфікувався в ракетника.

Жартує, що потому проведені 18 років в Забайкальському військовому окрузі  всі військовослужбовці називали по-своєму – ЗВО: «забудь вернуться обратно». А потім  сім’ї Федора Івановича запропонували квартиру на вибір або в Мозирі, або у Луцьку. З дружиною обрали Волинь.

Чоловік переймається, що нинішні бойові дії в Україні – то жахлива помилка, якої не повинно бути. І від усієї душі сподівається, що все закінчиться якнайшвидше.

А от Олександр Давидович Хвостик – то ходяча комунікація ще та. Недарма ж пройшов усю війну зв’язківцем в авіації. І якщо Івана Стельмащука було мобілізовано в 19, то  Олександру Давидовичу не було навіть і сімнадцяти!

Сам же вважає дві дати – початок та закінчення війни – для себе знаковими. Був призваний на службу, як ми вже казали, в неповні 17 в день… 9 травня! Так-так, одягнув військовий мундир в 1943 році, акуратно за два роки до закінчення війни. А перемогу над нацизмом зустрів… в Почаєві, що теж вважає неабияким знаком.

Об’єднує   трьох наших дорогих ветеранів щира посмішка, безмірна радість від того, що на підприємстві  «Волиньобленерго», де працювали, про них не забувають. А ще знаєте, такий бездонний-бездонний оптимізм, якого не в кожному молодечому погляді  відшукати. А про витончене почуття гумору – то й казати не доводиться,  позаздрять маститі кавеенівці. Що тут скажеш – справжні мужчини, справжні герої, словом, ті, хто подарував нам мирне небо 70 років тому.

Дякуємо.

Прес-служба ПАТ «Волиньобленерго»