РЕЄСТРАЦІЯ

ПРИЄДНАННЯ


ОСОБИСТИЙ КАБІНЕТ
ПОБУТОВОГО СПОЖИВАЧА

СПЛАТИТИ ONLINE
ОСОБИСТИЙ КАБІНЕТ
СПОЖИВАЧА -

ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Дід, син і онук Бріуси: 80 років роботи на трьох

Далекого 1976-го Василь Іванович Бріус став майстром кабельних мереж у Луцькій міській філії. Син Віктор Васильович, зараз заступник генерального директора з охорони праці, почав кар'єру в товаристві працівником виробничої дільниці підстанцій. Наймолодший з Бріусів Станіслав став працювати у «Волиньобленерго» у тій же бригаді, що й батько. Загалом майже 80 років на трьох родина Бріусів пропрацювала у «Волиньобленерго».

…Василь Іванович родом з Черкащини. Був сиротою: мама померла,  батько не повернувся з війни. Малого Василя виховували бабуся і тітка.  Згодом перебралася до Дніпропетровська (зараз – Дніпро). Там закінчив технікум. За розподілом 1961 року потрапив електромонтером у Ківерці в «Cільелектробуд».  

У сусідній області тривало будівництво Хрінницької ГЕС. Молодий, перспективний спеціаліст після року роботи на Волині став працювати інженером на новому об’єкті. Після служби в армії повернувся у Хрінники. Потім доля розпорядилась так, що потрапив інженером у дніпропетровське конструкторське бюро, згодом працював майстром у Володимирецькому РЕМі на Рівненщині, старшим інженером. За два роки його переводять начальником у Дубровицький міжколгоспбуд. Василь Іванович, каже син Віктор, був принциповим, завжди відстоював свою позицію. А в радянські часи не всім це подобалося. Коли йому не вдалося переконати керівництво у правильності своїх рішень, принциповий Бріус звільнився.

У 1976 році родина Бріусів переселилася  до Луцька. Василь Іванович влаштувався майстром кабельних мереж у міський РЕС. Відтоді він постійно працював на Волині. Щоправда, 1980-го, згідно із запису у трудовій книжці, «звільнений у зв’язку з виїздом за кордон працювати  в радянських військах». Був у військовій частині в Угорщині завідувачем електрогосподарства.  Як Василь Іванович обжився, забрав до себе дружину Валентину. Наприкінці десятого класу перед випускним Віктора приїхали батьки. Василь Іванович працював в управлінні в службі ізоляції, потім повернувся у Луцьку міську філію майстром кабельних мереж. Так і трудився до 2013 року.

– Коли був на виїзді у Маневичах, подзвонив головний інженер міської філії, каже, батькові погано, – розповідає про той печальний день син Віктор. – Завезли в лікарню, за три-чотири дні він помер. Мав такий діагноз, що його важко було врятувати.

Віктор Васильович скромно ділиться, що батько завжди із задоволенням працював і на роботі, і вдома штукатурив, порядкував.  

Дружина Василя Івановича родом із Хрінників. У будинку її батьків Бріус оселився на квартирі. Там познайомився з Валентиною. Між молодими людьми зав’язалися стосунки. Коли Василь Іванович відслужив у морфлоті, одружилися. За рік з’явився плід їхнього кохання – син Віктор. 

…Натомість син Віктор Васильович вважає себе лучанином. Хоч і жартує, що дніпропетровський з хрінницькими коренями. У «Волиньобленерго»  потрапив, як і батько, спочатку в міську філію.

–  З 1999-го до 2002 року працював у бригаді, яка обслуговує підстанції, – розповідає Віктор Васильович. – Запропонували піти в оперативно-виїзну бригаду електромонтером. Коли складав екзамен, Віктор Йосипович Козеровський  запропонував  перейти у службу охорони праці. Так вийшло, що 2004 року опинився в управлінні. Рік пробув інженером, потім обійняв посаду заступника начальника служби. На початку 2015 року став працювати заступником генерального директора з охорони праці. 

Віктор Бріус навчався у Луцькому філіалі Львівського політехнічного інституту. Проте поступав до льотного училища.

– Після школи у мене була мрія  – небо, польоти. Склав екзамени у київському училищі, але не пройшов медичну комісію. Приїхав додому засмучений, пішов без підготовки складати екзамени у луцький політех  за принципом хоч куди-небудь. Здав документи на автомобільний факультет.  Але додивився, що одного бала бракує, щоб мати стипендію.  Перевівся на сільськогосподарські машини, там мав п’ять балів зверху. Отримував стипендію 38 рублів.  Рік провчився на стаціонарі, тоді забрали в армію. 

Служив в Угорщині 1986–1988 року у хімічних військах. Розповідає, що фактично займалися ядерною війною. У частині було лише шестеро солдатів і восьмеро офіцерів. Мали допуск до секретних документів. Після служби мусив ходити у воєнкомат підписувати папери про нерозголошення таємниці. Пропонували залишитись служити, не захотів. Прийшов з армії, відновився у виші.

– Тоді була вечірня форма навчання, – пригадує Віктор Васильович. – Пішов працювати на авіазавод слюсарем-складальником паливної апаратури. Мав перспективи, оскільки вчився за профілем. Бо потім перевівся на автомобільне господарство. Але у ті роки різко скоротили об’єми виробництва, звільняли людей, потрапив під скорочення.  

У 1990-х була величезна інфляція, поїзди стояли в чергах на кордоні.  Зарплати якщо й платили, то не було чого купити за ті гроші.

–  Тоді вперше побачили, що таке валюта, що можна заробити, – каже про бізнесовий досвід Віктор Бріус. – Звичайно, я теж їздив з десяток разів. Щоб заробити, у 1994 році двічі літав у Єгипет. Звідти везли  взуття, шкіряні куртки.

Після таких заробітків батько Василь Іванович вмовляв сина влаштуватися на стабільну роботу. Довго роздумував, бо вже звик до вільного життя. Зрештою батько вмовив Віктора прийти до нього на підприємство.

– Дружина  Тетяна – однокласниця, партнерка по танцях, а наприкінці 10 класу з’явились почуття, – усміхається Віктор Бріус. – Прийшов з армії, за півроку одружилися. 1991 року з’явився син Станіслав. Дружина навчалась у педінституті, працювала у п’ятій школі, перейшла у військовий ліцей. Зараз вона заступник директора. Часто приходить додому втомлена, проте завжди має натхнення і вдома похазяйнювати. Вона у мене молодець.  

Про свою команду Віктор Васильович каже, що вона згуртована. Вважає, що у колективі треба разом і працювати, і поспілкуватися, і посміятися, і відпочивати. 

–  Коли один одного прекрасно розуміють і думають в одному напрямку, тоді великий плюс, – розповідає заступник генерального директора з охорони праці. – У нас молодий колектив, з яким легко знайти спільну мову, скерувати у потрібне русло. Вони знають справу, стараються вчитися.

…Станіслав Вікторович у «Волиньобленерго» з 2009 року. Почав працювати електромонтером у тій же службі, що й батько. Потім перевівся у службу ізоляції. Останні три роки трудиться інженером.

Свого часу Станіслав не міг визначитися, чим хоче займатись: програмуванням чи енергетикою. Здавав документи в кілька вишів, поступив до київського і луцького. Обрав університет у рідному місті. Два роки провчився на стаціонарі, перевівся на заочне, влаштувався на роботу, щоб набути практичного досвіду.

А ще троє Бріусів мають рідкісне прізвище. В Україні однофамільців не набереться і три десятки. 

– Схоже прізвище на прибалтійське, але достеменно дізнатися його походження не вдається, – усміхається Віктор Бріус.

Прес-центр ПрАТ «Волиньобленерго»