РЕЄСТРАЦІЯ

ПРИЄДНАННЯ


ОСОБИСТИЙ КАБІНЕТ
ПОБУТОВОГО СПОЖИВАЧА

СПЛАТИТИ ONLINE
ОСОБИСТИЙ КАБІНЕТ
СПОЖИВАЧА -

ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

«До війни я був щасливішим»

Майстру лінійної бригади Луцької районної філії Олександрові Свитці повістка в АТО прийшла навесні 2014 року. Поки цілий рік чоловік воював в артилерії на сході України, вдома на його щасливе повернення чекали чотиримісячна донечка і дружина. Люблячий татусь не оминав жодної нагоди, аби зателефонувати рідним, підтримати їх, хоч і самому було непереливки – щоразу потрапляв під важкі ворожі обстріли.

– Мобілізували у Володимир-Волинський згідно із повісткою. Потрапив у 51-шу бригаду, артилерійський дивізіон. Моя посада була заступник командира з озброєння. Відповідав, щоб машини були справні, заправлені й озброєнні боєприпасами, –  розповідає, що воювали на бойових машинах БМ-21 «Град». 

Два тижні волинські хлопці навчалися військової справи на Рівненському полігоні. Проте тоді ніхто не уявляв, що поїдуть на схід.

– Потрапили в Амвросіївку, що поблизу російського кордону. Там були постійні обстріли.  У полі сховати  техніку було нереально, – Олександр каже, що туди скерували одну батарею і взвод забезпечення.   –Максимум три дні стояли на одному місці. Постійно переміщалися. Щоразу треба було вкопуватися. А земля там важка, глиняна. Ще не встигав докопати бліндаж чи окоп, а вже треба було в інше місце переїжджати.

Психологічно важко було. Переважно мобілізовували звичайних хлопців із сіл, які землю обробляли, а воювати – не вміли.

– Слава Богу, з нашої батареї ніхто не загинув. Але були травмовані, покалічені. Коли дивився на обличчя хлопців – вони змінилися. Реально на кілька літ постаршали, – схвильовано додає Олександр.

Каже, що доти В Амвросіївці стояла артилерійська бригада, військовослужбовці 51-шої її змінювали.

–  Вони були розбиті: серед соняшників попалені «Гради», машини потрощені автоматними обстрілами. Розповідали, що  їх з боку Росії обстрілювали, – каже Олександр. – Наші «Гради» стояли розвернуті пакетами у бік України, але вони їх все одно нищили.

Потому волинян відвели з Амвросіївки під Донецьк. Прикривали блокпости. Олександр додає, що там було найсутужніше.

– Бо де стояла наша бригада – було усім відомо. Завдання мали таке: якщо йшов обстріл блокпостів, давали коректування і наша артилерія їх прикривала. Під обстріли «Градів» потрапили. За 40–50 метрів від бліндажа упав пакет снарядів. Хлопці вже читали «Отче наш».

Якщо довго в тому всьому знаходишся, переконує Олександр, перестаєш боятися. 

– Підійшов до товариша, розмовляю, а тут міномет б’є. Бачу, що розриваються снаряди, хлопці розбігаються у різні боки. А я з ним говорю і мені до голови не доходить, що треба ховатися, – дивує він.

Олександр Свитка на відмінно навчався у школі, завершив Національний університет «Львівська політехніка». Після дворічного навчання на  військовій кафедрі дістав звання молодшого лейтенанта.

–  За два роки раз виїхали на полігон і вистрілили з автомата по п’ять патронів. Ото увесь досвід, який можна було застосувати. А теоретичного навчання було багато: лекції, писанини вистачало. За партою багато просиділи.

Олександр соромився, що не вмів розбирати автомат. Але за рік в АТО навчився. Як і навчився за звуком визначати, які снаряди падають, які обстріли тривають.

– Уже вдома у новинах дивився, як російське телебачення розказувало, що наша артилерія спалювала Донецьк і села, – каже, насправді скільки він воював, жодного такого випадку не було. –  Навпаки, їхня артилерія ставала під залізничним мостом і обстрілювала. Відповідь дати не дозволяли, бо знищимо залізничну колію. Або стоїть  багатоповерхівка, за нею постійно б’ють по нас із міномета. Дати відсіч не можна, бо там мирне населення…

Взимку 2014 року і навесні 2015-го волинську батарею 51-ї бригади відправили в Щастя. У цьому місті Олександр Свитка воював до демобілізації.

Коли майстер районної філії ішов в АТО, дочці Анастасії виповнилося чотири місяці. Цьогоріч у червні родина Свиток поповнилася сином Лук’яном. Дружині Наталії непросто було самотужки давати раду малій дитині та постійним переживанням за чоловіка, який боронив Україну там, на сході…

– Дуже переживав за них. Часто дзвонив. Як на «передку» були, змушували вимикати телефони. Тоді раз-два на тиждень телефонував, –у розмові робить паузу. Чоловікові непросто опанувати емоції. –  До тієї війни я був щасливішим. Зараз став більш реальнішим.

Інженер прес-центру ПрАТ «Волиньобленерго»
Інна РОЙКО